З моменту повномасштабного вторгнення росії пройшло аж 9 місяців до того моменту, коли влада почала займатися церковним питанням. Жахливий збройний напад росії на Україну показав справжнє обличчя агресора. Підтримка цієї війни керівництвом РПЦ в обличчі її предстоятеля та представників показали справжню сутність та призначення російської церкви – обслуговування інтересів влади.
Як деякі помилково вважають, метою влади було поглинання УПЦ Православною Церквою України. Але не це було потрібно владі та суспільству, їм потрібно було тільки, головним чином, дві речі: перше – це рішуче, однозначне та нерозмите засудження росії, їхнього президента, армії, церкви та патріарха; друге – це ПОВНОЦІННЕ розірвання канонічного зв’язку з РПЦ. Досягти останнього можна було лише двома способами. Перший полягав у діалозі з ПЦУ, але оскільки такий спосіб є неприйнятним для більшості духовенства та вірян УПЦ, то залишився тільки інший єдиний варіант – це самопроголошення автокефалії та розіслання мирних грамот Предстоятелям Помісних Церков.
Чому ж на соборі у Феофанії не було проголошена автокефалія УПЦ та чому такий варіант неможливий в подальшому? Вся справа, головним чином, у визнанні. Якщо УПЦ визнають, то вона буде вважатись автокефальною, але якщо її ніхто не визнає, тоді це вже буде справжній розкол, оскільки від РПЦ “церкви-матері” УПЦ вже відділилась, а визнання у світовому православ’ї нема, тому вийде така собі канонічна ізоляція.
Чому питання визнання є болючим для УПЦ? Тому що достеменно відомо, хто точно не визнає автокефалію УПЦ, а відносно інших – незрозуміла таємниця, наче російська рулетка – визнають чи ні ?
