Присоединяйся к нам
1

Правдива історія про війну на Донбасі, яку розповів український офіцер (матеріал ресурсу startko.co.ua)

З цим командиром ми познайомилися на самому початку 2016 року. Він завжди запрошує у гості до свого підрозділу і радо приймає. Його хлопці говорять про нього лише із вдячністю і позитивом. Він ніколи не забороняв писати історії про його хлопців та їхні переможні дії. Але й ніколи не дозволяв писати про себе. Погодився розповісти свою історію за умови, що я не згадуватиму ні імен, ні псевдо, ні підрозділів.

Але його історію варто знати, хоча б у такій завуальованій, скороченій версії, щоб розуміти, хто нас захищає протягом усіх років та кому допомагає фонд «Повернись живим».

ПРО РІШЕННЯ ПІТИ НА ВІЙНУ: Завдання нашого роду – захищати Батьківщину

У мене в роду всі військові. Прапрадід, прадід, дід – генерал, дядько – військовий. Ми іншого не знали. Завдання нашого роду – захищати Батьківщину. Ми з братом навіть не думали, брати до рук зброю чи ні.

Але насправді дуже відрізняється те, чому тебе вчать і ти намагаєшся уявити, від того, що трапляється у справжньому бою, під час обстрілів, коли потрібно приймати рішення не лише за себе, а й за колектив, яким ти керуєш.

Коли почалась війна, я був цивільним. На той час не бачив сенсу в тій армії, у якій ми служили. Але після Майдану зрозумів, що став потрібним своїй країні. Я би не зміг бути на цивільній роботі в такий час. Навіть не уявляю, що дивився б як гинуть хлопці і заробляв гроші. Це не моє.

Одразу потрапив до 40-го батальйону «Кривбас». Цей батальйон був в Іловайську, Дебальцевому. Перший раз з ним виходив із оточення. З Дебальцевого я вийшов трохи раніше, ніж нас оточили. Мені дуже випадково пощастило. В мене було два поранених і один важкопоранений полонений, я їх вивозив. Коли виходили, вже Логвинове було закрите, ми проскочили. По нам вели вогонь з танків і кулеметів. Але ми вискочили, передали всіх живими. Назад вже зайти не змогли. Я потім заходив з іншими підрозділами через Нижню Лозову, стежками.

война-добасс-разведка

ПРО ІЛОВАЙСЬК: Нашим передали, що ми загинули

Була задача – зайти в Іловайськ, завести туди колону і стати на опорних пунктах. Ми зайшли нашим підрозділом, виставили пости, зайняли оборону. Треба було виїхати за БК і набрати продуктів, води, засобів, щоб окопатися. Виходити мала моя група. Ми з хлопцями і продуктами та БК пройшли через противника, зайшли в Грабське, там були наші. На краю лісу у нас було кулеметне гніздо і в хлопців була БМП, яку на той час вже затиснули. Я ще з одним хлопцем виїхав, закрив БМП танком. У десант завантажили поранених і потихеньку, під прикриттям танку, вийшли з-під вогню, завезли хлопців на опорник. По нам вогонь вели звідусіль, і ми практично вели кругову оборону.

Підбили сєпарам один із двох БТРів, які виїжджали на нас. Потім влучили в «Газель», на якій був «Утьос». Стріляли не лише ми, всі вели вогонь. Кожен керував, як міг. Паніки не було, хтось вів вогонь з лівого флангу, хтось з правого, хтось прикривав тил. Не було лише загального керівництва.

Позаду мене підбили машину, у нас закінчувалися боєприпаси, і ми почали виходити на базу. Там залишалися ще танк і БМП. Ми почали виходити екіпажем, але опинилися в кільці. Спочатку нас розстрілювали з РПГ, потім, коли вийшли за село і дійшли до переїзду, влучили з СПГ у двигун. Танк загорівся, ми десантувалися і продовжили виходити пішки. Нас накривали з кулемета і АГСу. Мене поранили в руку – осколки залетіли в плече, лікоть і кисть. Механіка одразу поранило в голову, не сильно. Але під адреналіном все не відчувалося. Ми йшли далі, вийшли за село. Противник нас не бачив, але один місцевий нас здав. Ми почали відходити балкою, маневрували. Забігли в болото і йшли очеретом хвилин 40. А по очерету 40 хвилин – це 100 метрів, плюс бронежилет, каска… Ми повзли. Росіяни обстрілювали очерет і підпалили його. Ми закопалися в болото, наскільки можна було, і чекали. Коли здалося, що все скінчилося, вирішили йти далі до наших. Але щойно ми вийшли з очерету на дорогу, одразу зітнулися з групою противника. Почався бій – нас троє, їх 10. Спочатку відстрілювалися, потім почався рукопашний бій. У мене залишалася одна граната. Єдине, що я відчув – удар в ногу і втратив свідомість. Ножем пробили наскрізь ногу.

Коли прийшов до тями, мене механік тягнув у машину. Ми потрапили в полон – механік і я. А навідник залишився в кущах. Ми тоді домовилися: «Не вилазь, подивимося першими, в разі чого розкажеш, де ми загинули». Він дійшов до наших і сказав, що нас обох вбили, бо чув бій і потім тишу, подумав, що нас застрелили.

Потім з’явилися дані, що ми живі і нас мінятимуть. Але сєпари відмовилися, сказали, що нас розстріляли.

ПРО ПОЛОН: Найтяжче було не зламатися

У полоні в Донецьку були місяць.

Там одне бидло і кримінальні елементи, з якими спілкуватися беззмістовно. Ну і кацапи. Ми брали в полон росіян, Псковську дивізію взяли ж в Іловайську… Я лежав поранений в одній залізній будці і чув їхні розмови: «Приколись, я вчера сидел, а сегодня мочу укропов».

Найтяжче в полоні – не зламатися. Треба було триматися. Поряд хлопці і якби я почав пускати соплі, вони б сказали: «Оце в нас офігенний командир, який обісрався в полоні». Важко, коли двічі виводили на розстріл… Вони потім зрозуміли, що нам не страшно. Я був готовий до смерті. Одразу сказав: «Стріляй, але влуч десь у серце або в голову одразу». Щоб не мучився. Спочатку було тяжко, а потім налаштував себе, що вб’ють – опа і полетів. Уже потім просто терпів, терпів, терпів.

Їм було байдуже до нас, вони нічого не питали, знущалися, тиснули морально. Просто їм було цікаво, як це – ми ж бандерівці. Зачепити, вдарити, штрикнути ножем… Не годували по три-чотири дні.

Після Іловайська керівництво вело перемовини, і нам пощастило, що нас обміняли на якихось сєпарів. Просто 19 людей зібрали – ти, ти, ти – в машину і на обмін.

Коли повернувся з полону, намагався викинути все з голови і не думати про це. Для мене головним було виспатися, поголитися і поїхати на рибалку – це моя реабілітація. Коли приїжджаєш додому, бачиш дітей, сім’ю, знаєш, за що воюєш і що це недаремно, це допомагає.

ПРО ПОРЯТУНОК ХЛОПЦІВ З ПОЛОНУ: Якщо безсмертний, приїжджай, забирай своїх

Коли нас міняли, я одному казачку сказав: «Віддай хлопців, залиш мене. Вони поранені, їм гірше, ніж мені». Він відповів: «Ні, вали. Вилікуєшся, набереш мене». Дав номер свого телефону.

Я приїхав, 10 днів пролежав у шпиталі, мені зашили ногу. Ще 10 днів пробув вдома на реабілітації. Набрав його і кажу: «Я готовий». А він каже: «Ти що, безсмертний?». Я відповів: «Хіба ти не так само вчинив би заради своїх хлопців?».

Він назвав умову, за якої віддасть хлопців, – я повинен дати інтерв’ю російському каналу.

Думав, що він віддасть десь у Кураховому, а він сказав їхати до нього. Я погодив це з компетентними органами. Вони дозволили приймати рішення.

Нас їхало п’ятеро. Доїхали до Курахового, на блокпосту отримали в голову прикладом. Він за нами приїхав і відвіз до Донецька. Потім нас повезли у Горлівку. Ми думали, що вже все – назабиралися. В горлівському СБУ просиділи до ранку. З нами навіть не спілкувалися. Чеченці все навколо нас ходили, ми ж приїхали у флісках і формі. Зранку нас привезли до Безлера. Він пожартував, пристрелити нас чи ні. Ми мовчали – а що йому скажеш? Нас відвезли назад до Донецька.

Він мені говорив, що там хлопці з різних батальйонів. Ми забирали всіх, кого могли забрати.

Інтерв’ю не вийшло. Приїхали якісь два малолітки зі звичайною камерою, любительською. Провокували нас запитаннями. А ми ставили питання у відповідь: «Чому ви, росіяни, приїхали до нас?», «Що ви тут робите?».

В результаті вони сказали, що з нами діалог не вийде і поїхали.

Ми забрали хлопців і як дременули звідти… Завезли їх до шпиталю.

Я пробув удома ще кілька тижнів і поїхав у Дебальцеве.

война-добасс-бой

ПРО ВІЙНУ І НАЙВАЖЧЕ НА НІЙ: Не дай бог комусь це пережити, почути чи спробувати сказати

Раніше була не війна, а операція. Ми намагалися зачистити свою землю, звільнити населені пункти, проводили рейдові штурмові дії. А зараз – це найсправжнісінька позиційна війна, яка буде дуже довгою. З окопами, з передньою лінією. Є чіткі позиції – наші і противника. Це війна стратегії, розуму.

Але, разом із тим, війна дала мені друзів. Я знаю, що можу заїхати в будь-який куточок нашої країни (і не лише) і мене зустрінуть. Я не кажу, що це романтика, але той, хто був на війні, той нею живе. Мені телефонують мої старі бійці, які просяться назад. І я їх забираю.

Але краще б цього не було. Краще б кожен займався свою справою, і наша країна процвітала без цього. У нас дуже багато розумних спеціалістів, які не повернулися з війни, багатьох вона покалічила. Навіть всесвітньовідомих людей, не військових, забрала – Василь Сліпак, наприклад, – один з найкращих співаків, легенда… Йому б і далі прославляти нашу країну…

У кожного командира своя методика роботи. Але все приходить із досвідом. Батальйон – це моя родина. Я не ставлюся до нього як до роботи. Всі бійці – це мої побратими, я за них несу відповідальність. Дуже важко говорити матері, що її сина немає. Не дай бог комусь це пережити, почути чи спробувати сказати – це надзвичайно важко. Це найважче в житті. Я цього дуже сильно боюся і тому старався і старатимусь берегти пацанів.

ПРО РОЗВИТОК ЗСУ ТА ПРОТИВНИКА: Не пробачу жодному росіянину смерть своїх пацанів

За роки війни наша армія стала значно професійнішою. Я порівнюю навіть не з 2014 роком, а з 2016, 2017 роками. Вона зробила величезні кроки вперед у плані професійності, озброєності, техніки, забезпечення. Мотивація з’явилася в людей. Тепер армію обирають як професію.

У тієї сторони російські офіцери на керівних посадах, усі кадрові рішення приймають росіяни. Війну ми ведемо з російськими військами. А робоча сила і гарматне м’ясо стоїть попереду. В 2014 році просто були «партизанські загони», зібрані місцевими царьками-авторитетами. Кожен утримував «своє село». Тому й пересварилися всі між собою – бо сфери впливу ділили. А коли росіяни зрозуміли, що потрібно наводити лад, почали зачищати, ставити своїх.

Як би не сталося, миритися з Росією ми не будемо. Я не пробачу жодному росіянину смерть своїх пацанів. Я їх стільки поховав, що на стіні біля Михайлівського можна три години ходити і згадувати кожного. Я бачив, як вони гинуть. Як я це пробачу?

Якщо росіяни надумають йти у відкритий наступ, вони пожалкують. Усе буде стріляти – кожен кущик, кожне дерево, кожна гілочка. Все палатиме у них під ногами. Ми будемо протистояти, і ми вистоїмо.

P.S. Прочитайте будь ласка уважно и спитайте себе, чи  винна Україна в цьому кошмарі і що за «брати» живуть за «поребриком».

comments