29 вересня Володимир Путін підписав закон про вихід Росії з Європейської конвенції проти тортур. Цей документ до останнього часу залишався одним із небагатьох міжнародних механізмів, які формально зобов’язували Кремль дотримуватися базових стандартів поводження з ув’язненими та полоненими.
Український омбудсмен Дмитро Лубінець, коментуючи те, що сталося, назвав тортури елементом державної політики Кремля. За його словами, рішення Москви офіційно закріплює те, що й так відбувається на практиці: насильство, жорстоке поводження та знущання в тюрмах і фільтраційних таборах — не винятки, а системний інструмент придушення та залякування.
Як влаштований тортурний механізм у російській системі ФСІН
Тортури в російських тюрмах — не випадкові акти жорстокості окремих охоронців. Про те, що в місцях ув’язнення у РФ фізичне та моральне насильство є системою, світ дізнався ще до повномасштабного вторгнення, коли правозахисник Володимир Осечкін опублікував “архів ФСІН” — десятки гігабайт відео знущань над ув’язненими.
Вже тоді було ясно, що йдеться про системний механізм. Російських ув’язнених переміщали для тортур до Саратської туберкульозної лікарні №1, а насильство фіксувалося на бодікамери охоронців. Світ побачив жахливі кадри лише тому, що один із ув’язнених, білоруський айтишник Сергій Савельєв, якого адміністрація залучала до обслуговування бодікамер, тайкома завантажував відео на окремий носій.
Тоді з’ясувалося, що система тортур охоплює низку регіонів Росії: Саратовську, Владимирську, Іркутську області, а також Красноярський, Забайкальський та Приморський краї. Публікації викликали широкий резонанс у світі, тим не менш, покарання отримали лише рядові ув’язнені, які допомагали адміністрації. У керівництві ФСІН кадрових чисток не відбулося, що породило в правозахисному середовищі тривожні очікування — у Кремлі подібні заходи впливу вважаються прийнятними та підтримуються.
Початок повномасштабного вторгнення ситуацію погіршив. Після лютого 2022-го система неволі Росії почала поповнюватися українцями — не тільки військовополоненими, але й цивільними, включно з жінками та людьми похилого віку. Ці люди опинилися в максимально безправному статусі — без доступу до них адвокатів, правозахисників, громадських діячів. Фактично, життя такої людини опинялося повністю в руках адміністрації установи.
Плановане рішення. Як відбувався вихід Росії з Конвенції проти тортур і чому світ мовчить?
Рішення Путіна про вихід із Конвенції було очікуваним. Країна-агресор почала процедуру виходу з Конвенції ще 26 серпня. З того часу, можна припустити, документ уже лежав на столі кремлівського диктатора і чекав свого підпису. Тоді ж редакція “Інформатора” почала збирати свідчення тих, хто пережив полон, а також надіслала низку запитів до міжнародних організацій.
Ми спробували розібратися, наскільки міжнародні організації в курсі системності того, що відбувається, фіксують чи свідчення тих, хто пережив полон, скільки подібних заяв перебуває на розгляді та які наслідки чекають тих, хто вчиняє беззаконня.
Ми надіслали запити до Міжнародного кримінального суду, Комітету з прав людини при ООН та до генерального офісу ООН, а також до Міжнародного комітету Червоного Хреста.
Розчаруванням і здивуванням на цьому шляху стала реакція — міжнародні правозахисні інститути, чиє завдання так чи інакше полягає в забезпеченні базових прав людини, фактично проігнорували запити.
Єдиною організацією, яка надала роз’яснення, став Червоний Хрест. Ось ключове з його відповіді:
- Доступ до військовополонених обмежений, але зберігається: з початку повномасштабного вторгнення делегати МКЧХ відвідали понад 6500 військовополонених з обох сторін конфлікту. Переважно — в Україні (однак українських військовополонених у Росії також відвідували). Точні цифри запитів не розкриваються через конфіденційність;
- Не всі запити задовольняються: Червоний Хрест працює над розширенням доступу до полонених, але це не завжди вдається;
- Механізми впливу обмежені: МКЧХ не має права примушувати сторони конфлікту. Основна стратегія — конфіденційний діалог з адміністрацією місць утримання, щоб переконати дотримуватися Женевських конвенцій.
- Конфіденційні інтерв’ю: представники Червоного Хреста мають право спілкуватися з полоненими без присутності охорони, щоб захистити можливість подання скарг. Бесіди часто проходять у групах, щоб ніхто не міг визначити, хто саме скаржився.
- Дії при повідомленнях про порушення: мета МКЧХ — не покарати, а запобігти повторенню. Зафіксовані порушення обговорюються конфіденційно з керівництвом тюремної установи. За відсутності результату інформація піднімається на вищий рівень.
Тобто навіть міжнародні гуманітарні організації обмежені в можливостях втручання. Червоний Хрест підкреслив, що конфіденційна робота залишається єдиним механізмом контролю, що робить систему захисту українських полонених надзвичайно вразливою як до відмови Росії дотримуватися міжнародних зобов’язань, так і після відкритого визнання цього керівництвом Кремля.
Але ми не зупинилися і стали в міру редакційних ресурсів збирати свідчення людей, які пережили полон. Тобто взяли на себе роботу, якою зобов’язані займатися міжнародні інститути.
Як влаштований тортурний механізм у тюрмах Росії, і чому на це важливо реагувати
Нещодавно сайт “Інформатор” опублікував серію публікацій, розповідь військовослужбовця легендарної 36-ї бригади про 32,5 місяці, проведені в полоні. На цю роботу нас надихнула книга “Московські конвенції”, опублікована Офісом омбудсмена України, в якій наводилися свідчення про порушення Женевських конвенцій щодо людей, які пережили полон.
Ми не могли називати ім’я військовослужбовця, який поділився з нами пережитим у полоні, з міркувань безпеки його побратимів. Але з цього рішення читач повинен зробити важливий висновок: тисячі українців і зараз переживають тортури в місцях неволі і потребують допомоги прямо зараз.
