Юрій Бондаренко — вчитель із села Ковтунове Шосткинської громади. У його житті було дві війни, розділені десятиліттями, але об’єднані спільним рішенням — захищати свою землю. Уперше він побачив війну ще 18-річним юнаком в Афганістані. Вдруге — вже у незалежній Україні, коли Росія розв’язала агресію проти нашої держави.
Службу в Афганістані Юрій проходив у районі населеного пункту Гульбахар поблизу Баграма. Його підрозділ відповідав за охорону стратегічної дороги та підступів до неї — маршруту, що пролягав через гірські ущелини та мав важливе військове значення. Це був перший бойовий досвід, який назавжди залишив слід у пам’яті.
Після демобілізації Юрій повернувся до мирного життя. Він здобув педагогічну освіту та за направленням приїхав працювати на Шосткинщину. З 1990 року чоловік викладав у Ковтунівській школі, присвятивши десятки років вихованню дітей. Здавалося, війна залишилася в минулому.
Та у 2014 році ситуація кардинально змінилася. Російське вторгнення стало для Юрія особистим ударом — як для людини, яка вірила в міжнародні гарантії безпеки України. Тоді його мобілізували до лав Національної гвардії України. Спочатку він ніс службу у Шостці, згодом — у районі Слов’янська.
Підрозділ, у якому служив Юрій Бондаренко, охороняв військово-опорні пункти поблизу Слов’янська, Краматорська та Лисичанська. За його словами, противник активно застосовував артилерію — обстріли вели навіть курсанти російських військових училищ, які відпрацьовували навички стрільби безпосередньо по українських позиціях.
Коли у 2022 році Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Юрій не вагався. У 56 років він знову пішов на фронт — цього разу як боєць 153-го батальйону територіальної оборони. Разом із побратимами майже рік він обороняв Шосткинщину, після чого підрозділ перекинули на найгарячіші напрямки.
У бойовому шляху Юрія — Бахмут, Харківщина, Лиман, Красногорівка. Особливо важкими були міські бої, де ворог постійно застосовував артилерію та безпілотники. Після ротації у вересні 2024 року підрозділ перебував на Сумщині, де облаштовував позиції під постійними ударами FPV-дронів. У серпні Юрій досяг граничного віку служби — 60 років — і був звільнений із лав ЗСУ. Нині його батальйон продовжує виконувати бойові завдання, зокрема в районі Серебрянського лісу.
Чоловік зазначає: досвід, набутий в Афганістані, став у пригоді й тепер, однак сучасна війна кардинально відрізняється. Вона стала значно технологічнішою — з масовим використанням дронів, високоточної розвідки та ракетного озброєння. Це суттєво змінює тактику як оборони, так і наступу.
Після демобілізації Юрій Бондаренко не припинив боротьбу. Він залишився в постійному контакті з побратимами та допомагає підрозділу в тилу. У рідному селі під час Дня громади вдалося зібрати понад 12 тисяч гривень на потреби батальйону — кошти спрямували на закупівлю будівельних матеріалів для укріплення позицій. Також триває збір на придбання військового автомобіля для підрозділу, який нині входить до складу 117-ї бригади.
Історія Юрія Бондаренка — це приклад того, як звичайна людина в критичний момент бере на себе відповідальність за країну. Незалежно від віку, професії чи минулого, він знову і знову обирає захищати Україну.
