Весна приходить і в собі несе
І клопоти, і радість хліборобам.
А хліборобський піт, хоч ще сто літ мине,
Так і залишиться важким, гірким й солоним.
Співає жайворон у синій висоті,
Та ніколи на нього їм зважати.
То доля їхня, їх покликання в житті –
І з року в рік зерну життя давати…
Ось уже понад тридцять п’ять років з доброї волі односельчан Іван Іванович Сало несе важку, але почесну вахту на сторожі селян: очолює сільськогосподарське товариство «Беєве», що на Липоводолинщині. Селяни шанують свого директора за професіоналізм, мудрість, готовність прийти на допомогу, і тому є багато прикладів.
Але давайте на мить повернемось в тяжкий для всіх в Україні далекий повоєнний час. В мальовничому селі Іванівка Яснопільщанської сільської ради Липоводолинського району 20 січня 1948 року на Різдвяні Святки та в хрещенські морози в простій селянській родині з’явилася на світ п’ята дитина. Батьки: Іван Якович та Уляна Григорівна нарекли синочка Іванком. І наче однойменне село та Пресвята Богородиця благословили це дитя на життя сповнене праці і досягнень. Швидко промайнули босоноге дитинство та юність, поряд з якими в ногу йшли навчання і праця. Після закінчення школи в 1965 році Іван розпочав свою трудову біографію в колгоспі ім. Чкалова. Молодий юнак сповнений наснаги та енергії швидко підіймався кар’єрними сходами, пройшовши шлях від бригадира до головного агронома. Деякий час був головою місцевої сільської ради, а вже в 1981 році обраний на посаду голови правління колгоспу ім. Кірова. І ось відтоді Беєве стало для Івана Івановича та його родини «долею на віки».
Зовсім нелегко писати про людину, яка протягом, майже, чотирьох десятиліть дбає про добробут села та місцевих жителів, однак спробуємо описати хронологію його звершень. В ті часи, коли Іван Іванович прийняв керівництво господарством, в селі вистачало і роботи, і робочих рук, проте існувала велика проблема з нестачею житла, яка змусила значну частину молоді ринути в міста в пошуках кращої долі, а хто й залишався в рідному селі, то створивши сім’ї, мали жити разом з батьками. Тому, напевно, в новобраного голови правління і з’явився стратегічний план будівництва житлових будинків. Так, в 1983 році з’явилася перша лінія вулиці з символічною назвою – Молодіжна. Молодь стала залишатися в селі. Нові сили вливалися в усі підрозділи сільгоспвиробництва, а далі широким фронтом почалася розбудова всіх напрямків господарства. Так, зусиллями колгоспу було збудовано: Будинок культури, приміщення лікарні, Будинок побуту, адмінприміщення, готель, зведено корпуси господарських приміщень (зернові склади, автогараж, ферми, доїльні зали, тощо). За цим переліком стоять тривала виснажлива праця, недоспані ночі, відчай від упередженості чиновників і радість здобутих перемог.
Повсякчас Іван Іванович приділяв значну увагу озелененню села, тому сьогодні радують погляд смарагдові красуні – ялини, тендітні берізки, а від самої весни й до пізньої осені Беєве квітує різнобарвним цвітом.
Окрім будівництва, пильної уваги господарника потребували рослинництво та тваринництво, а вони, між іншим, утримували одні з найвищих показників в усьому районі. Невблаганно швидко промайнуло перше десятиліття трудової діяльності Івана Івановича на посаді голови колгоспу, сповнене амбітних планів і проектів та пошуку шляхів для їх реалізацї.
Але життя, як те «колесо Сансари», невмолимо вносить свої неочікувані корективи в звичний буденний устрій. І ось ми всі опинилися на порозі нового історичного періоду, який і до тепер іменується в народі — «буремні 90-ті». Багато негараздів довелося пережити усім нам, а особливо керівнику великого господарства та ніякі труднощі не примусили Івана Івановича зректися свого життєвого кредо: «Я завжди дбаю про людей!».
І от вже довгоочікувана Незалежність приносить свої випробування. В той час, коли тотальна розруха знищила навколишні господарства, мудрий керівник не тільки зберіг, а ще й примножив добробут для своєї громади. Та головною цінністю він завжди вважав людей праці, яких глибоко шанував і всіляко підтримував.
І ще один штрих до портрету ювіляра: на початку третього тисячоліття, коли все більше людей стали шукати дорогу до Бога, Іван Іванович подарував своїй громаді можливість втаємничуватися з молитвою в новозаведеній Спасо-Преображенській церкві села Беєве.
Також завдяки, здається, безмежній турботі керівника товариства про людей, жителям села Кімличка, що входить до сільськогосподарського об’єднання ТОВ «Беєве», минулого року урочисто відчинив свої двері храм Святого пророка Іллі. В той же день Архієпископ Сумський і Охтирський Мефодій за вагомий особистий внесок у будівництво храмів відзначив Сала Івана Івановича однією з найвищих церковних нагород Української Православної Церкви Київського Патріархату – Орденом Христа Спасителя.
Ще багато визначних здобутків нашого директора було відзначено почесними грамотами та нагородами, а в 2006 році за високі показники і досягнення в сільськогосподарському виробництві йому присвоєно звання «Заслуженого працівника сільського господарства України».
Та найбільшою гордістю і найважливішою нагородою всього його життя є три доньки, яких виховали разом з дружиною Ганною Василівною. Дочки, окрім працелюбності, успадкували батьківську життєву мудрість і загострену чутливість до справедливості, добру вдачу та гострий розум, є справжнім втіленням витонченої елегантності. Кожна з них вдало здійснила свій професійний вибір: старша – Лариса Іванівна, стала економістом та працює за фахом в очолюваному батьком товаристві; Надія Іванівна – вже друге десятиліття обіймає посаду директора Беївського НВК; найменша – Інна Іванівна – кандидат філологічних наук, доцент кафедри державно-правових дисциплін та українознавства СНАУ.
Діти подарували Івану Івановичу шестеро онуків. Найменшого назвали на честь дідуся — Іванком, який гордо нестиме це ім’я крізь життя. Також за попередні роки наш ювіляр збагатився двома правнучками.
То є неймовірне щастя мати велику родину, що наповнює радістю серце та укріплює переможний дух надії, окриляє, сподвигає творити і безмежно любити життя.
